🟧🟦✊🏻 Історичний Нарис « УВВ — Герої яких прагнули забути »
Також щира вдячність за матеріали "Полум'я наших душ"
📯 ЕКСКЛЮЗИВ для ©Хоругви
👉🏻 #НесемоХоругви
Українське Визвольне Військо постало не на порожньому місці — воно виросло з руїн двох деспотій, що розчавили українську державність у XX столітті. Після розпаду Австро-Угорщини та поразки УНР під тиском більшовицької навали. Попри це, покоління, що пережило Голодомор 1932–33 років, масові чистки та репресії, не зреклося свого права на зброю, прапор і присягу перед Богом та Батьківщиною.
Прийняття Ернста Кестрінґа на посаду командувача Добровольчих військ стало важливим етапом для українських добровольців. У своїй промові він підкреслив, що, хоч воїнам доводиться боротися далеко від рідної землі, їхні підрозділи мають стати тимчасовим «другим домом», а згуртованість і любов до своєї частини наближають спільну мету — повернення на Батьківщину. Попередник Кестрінґа, генерал Гейнц Гельміх, у прощальній промові дякував добровольцям за службу та жертовність і наголошував, що боротьба проти більшовизму і плутократії має історичне значення, яке оцінять майбутні покоління. Обидві промови відображають не лише військову дисципліну, а й ідеологічну мотивацію: для українських вояків УВВ служба у складі Добровольчих військ була способом зберегти організовану силу, підготуватися до захисту своєї землі та залишитися вірними власній національній ідеї навіть у складних обставинах війни.
Особливо тяжкою була доля козацьких формувань, що билися поруч із українцями — підрозділів генералів Краснова й Андрія Шкуро. Коли британці у Лієнці видали цих козаків Москві, їх чекала катівня Лефортово й шибениця: Шкуро, як і Краснов, був страчений у Москві 1947 року. Так загинув один із символів антибільшовицького козацького опору, поруч із тисячами українських і донських вояків, які ділили ту саму долю.
Влітку 1941 року, коли німецькі війська перетнули радянський кордон, українці сприйняли вторгнення не як прихід чужого панування, а як останній шанс на визволення з-під більшовицького гніту. Пам’ятаючи про розкуркулення, масові депортації й терор НКВС, люди бачили у цьому моменті можливість повернути собі свободу. Тодішні українські землі — Слобожанщина, Полтавщина, Поділля — були охоплені голодом, страхом і хаосом. Для багатьох колишніх селян, інтелігенції та солдатів Червоної армії, які відмовилися виконувати злочинні накази Москви, прихід німців виглядав як вікно в інший світ — світ, де ще можна було відновити українську гідність.
Історичний контекст додавав напруженості: у Західній Україні, окупованій Польщею до 1939 року, українські національні організації вже десятиліттями мали досвід самозахисту та організації військових загонів — від січових стрільців до Карпатської Січі. Коли ж Східний фронт відкрився, тисячі таких людей, включно з ветеранами УГА та розформованими вояками УНР, почали формувати осередки організованого опору більшовизму. Вони вели таємні розвідувальні дії, збирали зброю й харчі, готуючи ґрунт для майбутньої армії.
Поява перших українських військових формувань у зоні бойових дій — від Харківщини до Донбасу — була водночас і відповіддю на жахіття окупації, і свідомим кроком до відновлення державного суверенітету. Ці формування не обмежувалися лише обороною своїх територій: вони організовували підпільні навчальні центри, відновлювали військову дисципліну та українські традиції військової честі. Саме тоді народжувався дух, який згодом перетвориться на Українське Визвольне Військо: армію, що стала символом боротьби українців за свободу.
Перші загони Українського Визвольного Війська постали в зоні дій 6-ї німецької армії — тієї самої, що влітку 1941 року прорвала радянський фронт на Лівобережній Україні, займаючи Харків, Полтаву, Суми. Саме там, у містах і селах, які лише вчора були охоплені радянським терором, почали формуватися перші українські військові осередки. Їхній кістяк становили не авантюристи й не кар’єристи, а колишні червоноармійці-українці, котрі після побачених звірств НКВС відмовилися воювати за Москву. До них приєднувалися втікачі з радянських ешелонів, мобілізовані, які кидали зброю ще в перші тижні війни, і навіть вояки, що пережили пекло полону в таборах під Харковом, Валками, Старобільськом.
Українське Визвольне Військо формувалося як повністю національна структура, де кожен підрозділ, кожен офіцер і солдат були українцями. Важливим елементом самобутності стало збереження української мови у військовій термінології: звичні німецькі та міжнародні військові звання та ступені отримували україномовні відповідники. Так, солдати отримували звання «стрілець» замість чужомовного «Shutsman», а старшини й офіцери зберігали українські титули в документах та при зверненні. Це підкреслювало не лише національну ідентичність УВВ, а й прагнення створити власну армійську традицію
Для цих людей не існувало більш страшного ворога, ніж комунізм. Вони знали, що Москва не визволяє, а поневолює, і що кожна червона перемога означає нові депортації, нові ями розстріляних, нові колгоспні хліви замість церков. Тому, коли на окупованих теренах німці дозволили створення місцевих охоронних частин, українці сприйняли це як шанс бодай частково взяти долю у свої руки. Так виникли перші роти і сотні, що згодом увійдуть до історії як початок Українського Визвольного Війська.
У жовтні–листопаді 1941 року такі формування діяли в районі Краснограда, Ізюма, Охтирки, Ромнів і Сум. Деякі з них очолювали колишні старшини Армії УНР — люди, що мали досвід війни 1917–1920 років, а отже — військову школу та дисципліну. Вони запроваджували українську команду, власні розпорядки, навіть пробували відновлювати традицію присяги на вірність Богові та Батьківщині. У Харкові та Лебедині працювали підпільні зв’язкові, які намагалися координувати ці осередки між собою.
На Донбасі, в зоні дій німецького гірського корпусу, нові частини почали формувати вже з військовополонених українців. Їх називали «Гіві» (нім. Hilfswillige — охочі допомагати). Спочатку вони виконували допоміжні функції — охорона складів, конвоювання, ремонт доріг. Але під уніформою «Гіві» жила інша ідея: серед них зріла думка, що Україна не може бути додатком до чужої армії. У розмовах, у листах додому, у спогадах ці люди вже називали себе не «службовими», а «вояками».
Серед цих добровольців зароджувався новий тип українського воїна — не підлеглого, а свідомого боротьби не лише за Україну, а за долю цілої Європи.
Саме тоді на арену знову виходять імена старої української військової еліти — генерали визвольних змагань, люди, що носили ще форму УНР: Василь Чабанівський, Володимир Савченко-Більський, Петро Дяченко, Михайло Омелянович-Павленко, Павло Шандрук. Вони не шукали вигоди й не служили рейху, а шукали історичний шанс для України серед руїн війни. Їхня логіка була залізна: коли більшовизм — це безбожна, антиєвропейська орда, то будь-яка сила, що протистоїть їй, стає союзником цивілізації. Союз із Німеччиною для них був не актом зради, а вимушеним вибором між варварством і порядком, між московським рабством і європейською ідеєю. «Я сам водив колись українські армії, також любив, як і зараз люблю неньку Україну, але бачу, що сьогодні наш єдиний шлях — тільки з німецьким народом, під проводом оцього чоловіка. На його наказ маємо боротися, а коли треба — й умирати», — казав Петро Дяченко представникам СД у вересні 1943 року, показуючи на портрет Гітлера. Ці слова були не виразом поклоніння, а свідомим вибором: краще загинути в боротьбі проти більшовизму, ніж жити в рабстві під Москвою.
Проти УВВ з перших днів війни розгорнувся потужний лівий радянський міф, який намагався знецінити українську боротьбу. У пропаганді СРСР Українське Визвольне Військо подавалося як виключно творіння німецького генерального штабу, «маріонетки фашистів», нібито чужа сила, що діяла тільки за наказом рейху. Цей міф замовчував реальність: українські формування виникли з добровольців, колишніх червоноармійців і військових еліт УНР, які шукали власний шлях визволення України з-під більшовицького терору. Історія показує: УВВ мав власну ідеологію, власну присягу перед Богом і Україною, і в багатьох випадках його рішення суперечили навіть наказам німецького командування. Радянська пропаганда намагалася стерти цю самостійність, перетворивши героїчну українську боротьбу на «фальшиве співробітництво» — але факт існування УВВ доводить, що українці діяли не як маріонетки, а як національна сила серед хаосу світової війни.
Офіційно Українське Визвольне Військо постало 10 лютого 1943 року. Воно мало стати об’єднанням усіх українських частин, що воювали у складі вермахту, — не як найманці, а як союзники Європи в боротьбі з червоною навалою. До лав війська вступали колишні «Хіві», вояки «східних батальйонів», українці з полону, добровольці з міст і сіл, сповнені ненависті до більшовиків, які поверталися з каральними загонами, спалюючи, розстрілюючи, депортуючи. Для них слово «Москва» було синонімом пекла. У травні 1943 року на Харківщині лише з одного району добровільно зголосилося понад дві сотні чоловіків, на Лисичанщині — понад три сотні. Лише до червня 1943 року в рядах УВВ було вже понад 75 тисяч вояків — українців, що підняли зброю не за рейх, а за своє визволення.
Українське Визвольне Військо мало не лише меч, а й душу. Його ряди скріплювала не сліпа покора, а віра — глибокий християнський ідеалізм, що став духовною опорою на полі битви. Більшість вояків УВВ походила з родин, у яких віра в Бога була єдиним, що не змогли знищити ні голод, ні репресії. Тому кожна присяга, кожен хрест, пришитий до гімнастерки, мав для них не лише символічне, а й сакральне значення. Вони не сприймали війну як найману службу — для них це була хресна дорога народу, поклик відновити честь і гідність України в світі, де зло знову поставало з московського боку.
Душпастирська служба в УВВ стала унікальним явищем серед усіх східноєвропейських формувань доби війни. Українські священники, багато з яких ще вчора служили в селах і катакомбних церквах під радянським тиском, йшли разом із вояками на фронт. Вони не лише відправляли Літургії, сповіді й молебні, а й піднімали моральний дух, нагадуючи, що ця боротьба — не політична авантюра, а священний обов’язок перед Богом і нацією. У таборах, на позиціях, у шпиталях звучала молитва: «Боже, Україну храни». Навіть у найзапекліших боях вояки не забували схилити голову перед іконою, яку часто носили за пазухою.
Коли в 1943–1944 роках німецьке командування визнало українські частини боєздатними, їхній статус прирівняли до союзницьких армій Європи — словацької, угорської. Для українців це було перше міжнародне визнання: світ визнавав, що Україна має свою армію, свій прапор і своє обличчя. Відділ української пропаганди при вермахті, де працювали Которович, Кравців, Дацько, Максименко, став центром українського духу в самому серці німецької армії. Газети, вечори, культурна робота — навіть серед війни українці будували власну духовність.
Від Донбасу до Бродів і Варшави українські батальйони воювали під різними прапорами, та з єдиною вірою — що Москва має впасти. Для них це була не війна за рейх і не боротьба за чужі інтереси — це була нова фаза визвольної війни українського народу, започаткованої ще Армією УНР.
Батальйон імені Івана Богуна, сформований 1943 року з українських полонених і добровольців, після боїв на Сході був перекинутий до Франції. Там, серед хаосу Нормандського фронту, частина вояків приєдналася до французького Резистансу. Це був символічний жест — українці не були прислужниками Гітлера, вони шукали союзників у тій Європі, яка теж прагнула свободи від тоталітаризму. Бо для них головним ворогом завжди залишався більшовицький СРСР, що ніс рабство, безбожжя і смерть нації.
Під Бродами, влітку 1944 року, українці стояли пліч-о-пліч із дивізією «Галичина», приймаючи на себе головний удар Червоної армії. Це був не просто фронт — це була межа цивілізацій. Більшість дивізійників загинула або потрапила в полон, але сама битва стала символом незламності української зброї: там, у галицьких полях, Україна довела, що здатна воювати самостійно, своїм ім’ям і своїм прапором.
Коли восени того ж року спалахнуло Варшавське повстання, серед сил, що його придушували, були й окремі українські частини, сформовані переважно з вихідців із Наддніпрянщини. Для них ця операція мала гіркий підтекст — у їхній пам’яті жили спалені українські села Холмщини, пацифікації й польська колонізація 1930-х. Тому для багатьох то була не політика, а відплата — спроба замкнути коло історичної несправедливості.
Так творилася драма українського воїна Другої світової: між фронтами, між імперіями, але з одним незмінним бажанням — щоб Москва впала, а Україна воскресла.
Однією з найвідоміших пісень Українського Визвольного Війська став твір добровольця М. Ситника, який у музично-літературній формі відтворює дух і бойовий запал УВВ. Ця пісня поєднує образи закатованої землі, Дніпра та чорного ворона з закликом до єдності й боротьби за волю України. Вона звучала на маршах, табірних сходках і під час поминальних зустрічей ветеранів, стаючи своєрідним бойовим і духовним символом.
Повний текст пісні:
Ой, зі сходу суне ворог тучами,
Чорний ворон у степу кружля....
Плаче, закатована, замучена,
Наша рідна, дорога земля.
Там у нашім злотоверхім Києві
Бенькетують кляті вороги.
Гей, еднаймось, ВОЛЮ СВОЮ
Виявить, Ворога розбити до ноги!
ПРИСПІВ:
Гей, ставай до бою кожний,
Україна нас зове!
В бій іде непереможне,
Нездоланне УВВ!
Ти не сердься гнівними прибоями,
Не журися, Дніпре дорогий,
З тебе ми коней своїх напоїмо,
Ступимо на рідні береги!
На чужині бойовими лавами
Ми стаємо у одні ряди.
Україну ми свою прославимо,
Звільнимо свій край ми назавжди!
ПРИСПІВ:
Ми своїми сколихнем знаменами,
Ми підіймем золотий Тризуб,
І козацьким нездоланним племенем
Ми усяку перейдем грозу!
Ой, зі сходу суне ворог тучами,
Чорний ворон у степу кружля...
«Гей, ставай до бою кожний,
Україна нас зове!
В бій іде непереможне,
Нездоланне УВВ!»
Українці воювали не лише на землі, а й у небі — у складі Люфтваффе, пліч-о-пліч із німецькими пілотами. У небесних боях над Харковом, Києвом, Сталінградом і навіть над Атлантикою літали ті, хто ще вчора був вихідцем із Полтавщини, Поділля чи Галичини. Вони вступали до авіаційних частин як добровольці, переконані, що боротьба проти більшовизму — це боротьба за честь і віру, за майбутнє Європи без московського ярма.
Імена українських пілотів — Володимир Строкун, Петро Шендрик, Петро Песиголовець, Андрій Шушко — стали символами тієї небесної варти, що несла на своїх крилах не свастику, а тінь Тризуба. Вони здобували бойовий досвід, проливали кров під знаменами чужої армії, але в серці зберігали одне: коли прийде час — цей досвід послужить українському небу.
У 1943–1944 роках українці служили в авіаційних школах і допоміжних частинах Люфтваффе — у Полтаві, Вінниці, Дніпрі, Львові. Дехто з них пройшов підготовку в складі 6-го повітряного корпусу, інші — в транспортних і розвідувальних ескадрильях, що діяли на Сході. У документах вермахту збереглися згадки про сотні українських техніків і пілотів, які, ризикуючи життям, рятували німецькі й свої екіпажі під час відступу з-під Києва та Харкова.
Для них ця війна не була німецькою. Це була війна віри проти безбожності, культури проти варварства, неба проти московської темряви. І кожен виліт, кожен збитий більшовицький літак був для них не просто перемогою рейху — це був удар за Україну, якої тоді ще не було на мапі, але яка вже жила в серцях своїх синів-льотчиків.
Цей епізод підкреслює, що для українських воїнів УВВ символіка та національна ідентичність були надзвичайно важливі навіть під час служби у чужій армії. Так, 12 серпня 1944 року редакція органу УВВ «Український доброволець» отримала лист від шістьох українських пілотів Люфтваффе, які просили надіслати їм нашивки Українського Визвольного Війська. Як писала сама газета:
«Не так давно дістали ми лист від шістьох літунів, які просять, щоб ми допомогли їм добути нарукавні відзнаки УВВ з українським тризубом, бо вони хочуть носити не чужі, а свої національні відзнаки».
Редакція зазначала, що щодня надходять десятки таких листів від земляків, які ділилися переживаннями, описували бої та відпочинок, надсилали твори й просили поради щодо служби в УВВ. У кожному посланні «б’ється палке серце українця, вірного сина своєї Батьківщини», нагадуючи, що навіть на фронті, далеко від рідної землі, українські добровольці залишалися вірні національній ідеї та спадщині УВВ.
І сьогодні традиція УВВ живе серед українських воїнів. Як колись їхні діди стояли під жовто-блакитним прапором і тризубом, так і сучасні герої, на кшталт Сашка, несуть свою відданість на шевронах із символікою Українського Визвольного Війська. Вони боронять рідну землю, часто опиняючись на передовій у найгарячіших точках, і роблять це з тією ж відвагою, розумінням і дисципліною, яку шанували їхні предки. «Знач будем на шевронах УВВ! Поважні діди були!» — каже він, нагадуючи, що пам’ять про історичний подвиг живе в кожному, хто стає на захист України. Це не просто символіка: це зв’язок поколінь, дух боротьби і невтомна готовність служити Батьківщині так само, як свого часу стояли вояки УВВ.
Весна 1945 року стала останнім актом цієї драми — трагічним і водночас величним. Берлін палав, руїни Рейху диміли, а з Сходу сунула Червона орда, несучи із собою все те, від чого українці підняли зброю: більшовицьку ненависть, азіатську жорстокість, грабунок і глум над вірою. Для вояків Українського Визвольного Війська це вже не була німецька війна — це була остання битва за Європу, за саму ідею цивілізації.
У лавах УВВ на той час налічувалося до 75 тисяч бійців, зведених у десятки окремих батальйонів, що діяли від Сілезії до Чехії. Частини українців входили до складу 1-ї Української дивізії Української Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука, інші — у складі охоронних і фронтових підрозділів груп армій «Центр» і «Південь». У квітні 1945-го вони боронили мости, вузли комунікацій, прикривали відступ цивільного населення — і все це під безперервними ударами Червоної армії.
У Чехії українські частини УВВ опинилися серед останніх, хто тримав лінію оборони під Прагою. Тут, у травні 1945 року, на тлі загального краху, вони ще проводили організовані відступи, знищуючи документи, аби захистити своїх побратимів від радянських каральних органів. У Зальцбурзі, Лінці, Тіролі та навіть у південній Баварії українські сотні продовжували чинити опір, знищуючи більшовицькі танки й бронетранспортери, що проривалися до Альп.
Для багатьох із них війна завершилася не капітуляцією, а втечею на Захід. Частини УВВ, разом із дивізією «Галичина», здалися англійцям і американцям, прагнучи уникнути радянської «репатріації», що означала смерть або ГУЛАГ. Генерал Шандрук, виступаючи перед союзним командуванням, заявив: «Українська Національна Армія — це не німецька частина, а військо поневоленого народу, що прагне місця серед вільних націй». Ці слова врятували тисячі життів — британці визнали статус українців як військовополонених, а не радянських «зрадників».
Та тисячі інших не встигли. Під Бруном, Моравською Острявою, у чеських і австрійських долинах сотні українців загинули, прикриваючи відступ своїх побратимів і цивільних. Радянські частини, вступаючи в ці райони, влаштовували масові розстріли, страчували полонених на місці, тавруючи їх «зрадниками батьківщини».
Для них ця смерть була не поразкою, а останньою жертвою за Україну — за віру, за честь, за Європу, яку вони вважали духовною спадкоємицею Київської Русі, а не московської імперії. Вони бачили, як радянські солдати ґвалтували жінок, грабували церкви, топтали хрести. Вони знали: якщо Москва переможе, то прийде нове рабство — безбожне, безчестне, антиевропейське. І тому трималися до останнього пострілу, до останнього подиху, стоячи серед згарищ Берліна, серед руїн Праги чи на перевалах Альп. У цей момент Українське Визвольне Військо стало не просто армією — воно стало символом незламного духу народу, що, навіть без держави, боронив її честь до кінця.
Після війни частини УВВ влилися в Українську Національну Армію генерала Павла Шандрука — першу організовану структуру, що виступала під власним тризубом і офіційно визнавалася союзниками як національна військова сила. Тисячам вояків вдалося уникнути радянського полону й залишитися в Західній Європі, де їх приймали як військовополонених, а згодом частина емігрувала до США, Канади, Австралії та Великої Британії.
Вони активно створювали ветеранські організації, видавали спогади та мемуари, організовували зустрічі, аби зберегти пам’ять про боротьбу та виховати нові покоління у дусі української державності. Багато хто з них брав участь у формуванні українських шкіл, культурних товариств, церковних громад на еміграції, перетворюючи досвід війни на джерело національної самосвідомості.
Історія цих людей — не сторінка «колаборації», а сторінка честі: спроба бездержавного народу створити свою армію, зберегти військову традицію та дух нації серед хаосу імперій і глобальної війни. Вона свідчить, що українська ідея здатна виживати й народжуватися навіть у найекстремальніших обставинах, а пам’ять про неї передається наступним поколінням як символ незламності та національної гідності.
Наприкінці війни генерал Кістрінґ визнав: 220 тисяч українців боролися на боці Європи проти більшовизму, з них 75 тисяч — у складі Українського Визвольного Війська.
Вони не йшли під чужими прапорами, а несли у серці свій жовто-блакитний стяг. Їхній хрест стояв поруч із тризубом і мечем, їхня присяга звучала перед Богом і Україною.
Навіть якщо доля того війська розтанула у вирі історії, сам факт його існування доводить: українська ідея здатна народжуватись навіть серед руїн чужих імперій. Вона завжди постає там, де знову йде війна між Європою та азіатським рабством, де вмирають тиранії, а народи шукають свободу і честь.
Коментарі
Дописати коментар