КОРІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ : Уроки минулого які ми досі не засвоїли.

КОРІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ : Уроки минулого які ми не засвоїли

..................................................................

«Наука і віра — два крила людського духа»  — © Верхо́вний Архієпи́скоп Йо́сип Сліпи́й

Історія української освіти — це не чиновницькі університети та міністерські циркуляри. Це історія світла, яке виходило з храмів і монастирів, підживлюване вірою й підтримкою князів та шляхетних меценатів. Там, де Європа ще тільки шукала шляхів до масової науки, на українських землях уже поставали власні школи, друкарні та академії, що гордо стояли на рівні з найкращими традиціями Заходу.

Першим подихом цієї сили стали православні братства XVI століття. Львівське, Київське, Луцьке — вони творили власні школи й бібліотеки, не чекаючи зовнішніх розпоряджень. У братських школах звучали грецька й латина, риторика й філософія, а поруч — рідна книжна мова. Це була не випадковість, а продумана система, яку підтримували міщани, козаки й духовні пастирі.

Та особлива велич належить меценатам і церковним ієрархам. Князь Костянтин Острозький заснував Острозьку академію — перший вищий навчальний заклад східнослов’янського світу. Тут уперше надруковано повну Біблію церковнослов’янською мовою, що стала символом духовної єдності й національної гідності. У Києві митрополит Петро Могила збудував Київську колегію, перетворивши її на Києво-Могилянську академію — справжній університет на Дніпрових берегах, що виховував учених, богословів, поетів і державних мужів.

Монастирські друкарні були серцем просвіти. Київ, Почаїв, Унів, Львів — ці святині давали народу книги: літургійні видання, словники, граматики, історичні трактати. Друкарня ставала університетом у мініатюрі. 

Василіанські ченці, працюючи у тиші келій, творили інтелектуальний простір, де поєднувалися богослов’я і гуманітарні науки, духовність і наука.

У XVII–XVIII століттях Києво-Могилянська академія стала центром нової еліти. Її викладачі, серед яких славетний Феофан Прокопович, давали студентам не тільки богословську глибину, а й широкі знання у філософії, математиці, риториці. Київ ставав інтелектуальною столицею, що гідно конкурувала з університетами Європи.

У Галичині XIX століття греко-католицьке духовенство продовжило цю традицію. Там, де священик був водночас учителем і просвітителем, народна культура отримувала нове дихання. Саме з їхніх рук вийшли перші українські книги доби відродження, саме вони відкривали читальні, організовували школи й гуртки.

 І з цієї ґрунтовної праці виросло Товариство «Просвіта», засноване 1868 року у Львові, яке стало національним осередком освіти і культури.

Великим продовжувачем цієї справи був Йосип Сліпий (1892–1984) — ректор Львівської духовної семінарії, засновник і організатор Львівської богословської академії (1929). Її мета полягала у піднесенні науково-освітнього рівня греко-католицького духовенства. Ще 1926 року він відновив діяльність товариства «Читальня богословів ім. М. Шашкевича», а вже 1928-го митрополит Андрей Шептицький затвердив статути семінарії. У 1929 р. відкрито Академію з двома факультетами — філософським і теологічним. На початку там викладало лише 3 професори, у 1930-х — уже 26.

Під його проводом розквітла видавнича й наукова діяльність: діяли семінари з історії церкви (під керівництвом М. Чубатого), краєзнавчі й правничі гуртки; студентські секції — культурно-просвітня, суспільна, видавнича. Видавалися монографії (М. Чубатий, Л. Лужницький, С. Сампара, М. Конрад, Л. Глинка). Окремо варто згадати кафедру церковної музики (Б. Кудрик), хор із 60–70 співаків, а також студентські братства й кооперативи: «Визволення» (1926), «Братство Входу в храм Пречистої Діви Марії» (1931).

У 1920–1930-х рр. Львівська Богословська академія під керівництвом Сліпого стала важливим науково-освітнім і духовним центром. Пізніше він зазнав арешту (1945), провів 18 років у радянських таборах, але вийшов на волю завдяки втручанню Папи Івана ХХІІІ та Джона Кеннеді. 

У Римі він заснував Український католицький університет, організував видання богословської літератури, побудував церкву Святої Софії. 

Його погляд на науку й віру як на «два крила людського духа» визначав духовно-освітню політику для українців у світі.

Не менш вагомою була праця Софії Русової, яка стояла біля витоків української школи поряд із Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Іваном Огієнком. Її педагогічна концепція спиралася на народність, християнські цінності, національну культуру, гуманізм і демократизм. Вона створила «Український буквар» (1906), підручники з географії («Початкова географія», 1911; другі й треті видання — 1918), а також підручники французької мови й світової географії. Русова наполягала, що географія має бути основою національного виховання, а навчання — наочним, практичним і враховувати індивідуальні особливості дітей.

Таким чином, у ХХ столітті церква та національні діячі зуміли зберегти й примножити традицію просвіти.

Від княжих академій до народних читалень простягнувся тяглий і величний шлях. За ним стояли три незламні стовпи: церква, що берегла віру і книжність; меценати, що жертвували статки задля науки; і освітні осередки, що самостійно тримали українську духовність на рівні з найсильнішими традиціями світу.

Тому просвіта на українських землях — це не епізод, не випадковий спалах, а багатовікова система. Це історія, де монастир ставав школою, друкарня — університетом, а священик — провідником у світ знань. Це велич церкви й меценатів, які поставили освіту на чільне місце, творячи народ сильної віри, мудрості й честі.

Та історія просвіти мала й темні сторінки, які прийшли вже у ХХ столітті. Більшовики, захопивши владу, оголосили себе «першими просвітителями народу». 

В їхніх підручниках усе починалося з «жовтня 1917-го» — ніби до того українці жили у суцільній темряві. Це була брехня, узурпація пам’яті. Бо Європа вже задовго до марксистських утопій була вкрита університетами, монастирськими школами, друкарнями. Народи жили культурним і духовним життям, а церква була носієм освіти, коли ніяких «народних комісаріатів» ще й близько не існувало.

Тут більшовики виявилися спадкоємцями французьких якобінців. Так само, як революційний Париж палив вівтарі й виганяв ченців, більшовицька Москва взялася нищити монастирі, закривати церкви, розганяти братства і школи. В Україні цей процес був особливо жорстоким. Тисячі храмів зруйновані, бібліотеки вивезені чи спалені, вчителів і священників — тих, хто був справжніми просвітителями народу, — відправляли до Сибіру. Ті, хто вчив народ думати, мусили мовчати або гинули в таборах.

Найпідступніше було те, що більшовицька пропаганда присвоїла собі саме слово «освіта». Вони намагалися переконати, що перша грамота прийшла разом із букварем Леніна, що перша наука народилася в кабінетах «червоних професорів». Вони переписали історію так, щоб стерти пам’ять про братські школи, про Могилянку, про друкарні, про тисячолітній шлях, яким ішов український народ до світла знань.

Фактично більшовики зробили подвійний злочин: вони не лише нищили церкву як духовний центр, але й відрізали націю від власної інтелектуальної традиції. Вони знищували спадкоємність. Діти мали вчитися в школі, де єдиним богом був Ленін, єдиною молитвою — «Інтернаціонал», а єдиною історією — історія партії. Це була не освіта, а пропаганда, не наука, а інструмент контролю.

І тому так важливо сьогодні згадувати: перші університети на українських землях постали задовго до більшовицької «лікнепівської кампанії». Перші книги друкували монахи, а не комісари. Перші школи засновували братства і князі, а не радянські функціонери. Просвіта — це наш спадок, глибший і старший за будь-які революційні декрети.

Більшовицька держава прагнула перетворити знання на власну монополію. Вона забрала у народу право на вільну освіту, підпорядкувавши все партійному диктату. І саме тому справжня українська Просвіта — це не підручники з портретом Леніна, а праця братств, духовенства, князів і вчителів, які ще задовго до більшовицьких експериментів зробили Україну землею книжки й науки.