🪶🕯🎩Микола Васильович Гоголь, Пропала Українська Грамота | Голос козацької аристократії
🪶🕯🎩 Микола Гоголь: Пропала Українська Грамота
📯 ЕКСКЛЮЗИВ для ©ХОРУГВA
✍️ Микита А. Боженко
Користайте 👉🏻 #НесемоХоругви
............................................................................
Микола Гоголь — символ української духовної аристократії. Дмитро Донцов писав:
«Українця з мене зробили Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко».
Ця оцінка недаремна. Гоголь не лише формував літературний канон, а й повернув грамоту українському народові, воскресив українське слово, яке залишалося пропалим з часів Сковороди, і яке чекало свого часу. Його творчість доводить: поети та письменники виростають із свого народу, зі своєї землі та духовності, а не з-за моря.
У 1792 році Афанасій Дем’янович отримав дворянську грамоту і змінив прізвище на «Гоголь-Яновський». Батько, Василь Гоголь-Яновський (1777—1825), був освіченим поміщиком, письменником і автором п’єс українською для домашнього театру. Мати, Марія Іванівна (1791—1868), видалась заміж у 14 років і виховала Миколу з любов’ю та увагою. У сім’ї було дванадцятеро дітей, з яких вижило менше половини. Родина мала чотири сотні кріпаків, а домашній театр і піклування матері виховали у Гоголя тонку художню чутливість і релігійність.
Гоголь був українцем не лише за походженням. Його ідентичність — глибока, органічна, як Карпати чи Дніпро, проявлялася в мисленні, духовності та світосприйнятті. Як писав Микола Жулинський:
"Микола Гоголь надто глибоко перейнявся вірою в своє покликання… Його світовідчуття базувалося на духовних формах освоєння світу і вимагало чуттєвої достовірності пізнання, а це неминуче приводило до зазирання у безодню."
Гоголь навчався в Полтаві та Ніжинській гімназії вищих наук, де проявляв інтерес до театру, літератури та малювання, але був слабким у мовах. Уже тоді він почав писати елегії, трагедії та сатиричні твори, створюючи рукописні журнали разом із товаришами.
У Петербурзі (1828—1830) Гоголь пережив розчарування у чиновницькій службі та театральних спробах, але саме там почав складати матеріал для «Вечорів на хуторі біля Диканьки», запозичуючи деталі українського побуту з листів до матері та родинних рукописів. Під псевдонімом В. Алов він випустив «Ганца Кюхельгартена», але згодом спалив примірники через негативну критику. Його перші публікації в журналах «Отечественные записки» і «Северные цветы» підготували ґрунт для «Вечорів» (1831—1832), де з’явилися «Сорочинська ярмарка», «Вечір накануне Івана Купала», «Майська ніч», «Пропала грамота», «Ніч перед Різдвом» та інші повісті.
Належність Гоголя до України не визначалася лише мовою його творів. Він був українцем серцем і душею. Його глибинна українська ідентичність вирізняла його серед письменників, які писали українською, але відцуралися свого народу. Завдяки Гоголю українці постали в очах імперії, як баварці у Німеччині: екзотичні, традиційні, яскраві, сильні, чим захопили всю російську імперію.
Українська література доби Гоголя перебувала під сильним впливом народництва та «хлопоманства», часто з елементами сентименталізму, соціального радикалізму та лівого утопізму. На цьому тлі творчість Гоголя виглядала винятковою: серед нескінченних плачів про «пригноблених» він утвердив образ України сильної, козацької, шляхетної.
Його художні типи були списані з натури: дармоїди-пани, хабарники-урядники, як зазначав Іван Нечуй-Левицький:
"Всі впізнали в тих типах живих людей… Але не можна того сказати про національність Гоголевих художніх типів; його типи в тих творах, де описується великоруська жизнь, тільки пополовині національні, великоруські."
Гоголь навчався, працював у Петербурзі, зближався з Пушкіним, Жуковським та Плетнєвим, відточував стиль і метод роботи. Його збірки «Арабески» та «Миргород» (1835) підкреслили майстерність письменника, а повністю перероблений «Тарас Бульба» (1842) показав історичну точність та глибоке розуміння українського духу.
Ця гостра правда зачепила живих людей і принесла йому як славу, так і вороже ставлення. Микола Куліш у п’єсі «Мина Мазайло» передав голос народу:
Тьотя Мотя: «Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському…»
Дядько Тарас: «Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш.»
Гоголь, як і Тарас Бульба, був нащадком козацької старшини і з усім серцем звернений до Бога. Він не погоджувався з образом українця-кріпака, який нав’язувала імперія. Його естетика та моральні пріоритети — аристократичні й духовні, а не соціальні.
Гоголь майстерно вплітав український побут, обряди й народні характери у свої твори, не штучно, а з глибинного знання життя. Як писав Микола Васильович, це справжній, витончений етнографізм, на відміну від штучних спроб «хлопоманів»:
«Безцінним даром є вміння чути душу людини.»
Його творчість включала і твори, які ніколи не побачили світ: невийшовший роман «Гетьман», який міг стати другим «Тарасом Бульбою», і «Роздуми Мазепи», де розкривалася духовна боротьба української еліти. Деякі твори спалені ним самим або зацензуровані, бо Гоголь не міг дозволити, щоб їх спотворили. Це підкреслює його відданість правді та українському слову, яке він повернув народу після довгого забуття — пропалої грамоти.
Гоголь у мистецтві українського слова нагадує героїню «Боярині» Лесі Українки, сковану чужим народом, яка не втрачає гідності та духовної сили. Так і він залишався вільним духом, органічно українським, навіть перебуваючи в чужому культурному полі.
Як писав один із його сучасників:
«Випадково якось зайшла мова у мене з вами про „Мертві душі“. І ви відгукнулися надзвичайно сухо… Перед Гоголем потрібно благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей!… Наймудріший філософ! І найбільш піднесений поет повинен благоговіти перед ним як перед людинолюбцем!»
Гоголь — символ України аристократичної, козацької, гордої та духовно багатої. Його творчість довела, що українська література може бути шляхетною, гордою й незалежною від імперських обставин.
У 1834 році народився перший задум «Ревізора». Збереглися рукописи Гоголя свідчать про його неймовірну ретельність: кожна деталь, кожна сцена твору виростала поступово з первісного начерку, розростаючись у складну й багатошарову композицію, поки не досягла тієї живої повноти, яку ми знаємо сьогодні. Гоголь не просто відтворював анекдоти — він перетворював короткі історії на справжні художні полотна. Як зазначав сам письменник, сюжет «Ревізора» передав йому Пушкін, але все, що створював Гоголь — від плану до найдрібніших деталей, було плодом його власного таланту.
«Ревізор» мав потужний ефект на суспільство: комедія зображала життя російської провінції з такою силою, що глядачі впізнавали у ній себе. Гоголь писав про шість чиновників-плутів, але насправді справа йшла про цілі соціальні принципи. Для консервативної бюрократії це була провокація, а для молодого покоління — новий маніфест, ще одне свідчення пророчого дару письменника.
У 1836 році «Ревізор» вперше побачив світ, і Гоголь відчув, наскільки складно поєднувати мистецтво та моральну правду. Він прагнув, щоб театр виховував, але не нав’язував; щоб глядач сам осмислював власні недоліки. Саме тоді він почав усвідомлювати свою місію — бути не просто сатириком, а провідником людських душ.
У 1836 році Гоголь вирушає за кордон, де провів майже десять років. Європа дала йому спокій і натхнення для завершення «Мертвих душ», але водночас спричинила глибокі внутрішні переживання. Рим, де він мешкав у 1837—1841 роках, став для письменника «другою батьківщиною». Тут він закінчив «Шинель», працював над повістю «Анунціата» та задумував трагедію про запорожців, яку згодом знищив. Римська природа, мистецтво, архітектура та давні пам’ятки дали йому відчуття духовного масштабу, а водночас загострили його релігійні пошуки.
Перший том «Мертвих душ» був завершений до літа 1841 року й виданий у Москві в 1842 році. Реакція суспільства була різною: цензура перевіряла книгу двічі, друзі підтримували, але нерідко засуджували. Як і «Ревізор», поема викликала хвилю емоцій — від ентузіазму до різкого осуду. Гоголь усвідомив силу свого таланту та відповідальність, що лежить на ньому: він відчував себе провідником, який повинен спрямовувати людей до морального та духовного вдосконалення.
«Ще ніколи я так мало був задоволений станом свого серця, як у Єрусалимі… біля Гробу Господнього я відчув, скільки в мені холодності і самолюбства», — писав він після паломництва. Ця внутрішня боротьба визначила його останні роки: Гоголь прагнув служити Богу через літературу, очистивши її від будь-яких земних, тимчасових амбіцій.
У 1847 році виходять «Вибрані місця з переписки з друзями» — збірка листів, у яких Гоголь відкриває свої моральні та релігійні погляди. Книга викликала шок у тих, хто вважав його лідером «натуральної школи», бо Гоголь більше не говорив про світську правду, а проповідував духовне самовдосконалення. Критики і друзі реагували по-різному; В. Г. Белінський писав із Зальцбрунна, що не розуміє нового тону автора. Лише близькі друзі підтримували його: А. О. Смирнова і П. А. Плетньов залишилися на боці письменника.
Останні роки життя Гоголя були позначені постійною боротьбою між художником і християнином. Він багаторазово переписував рукопис другого тому «Мертвих душ», переживав духовні кризи і фізичну слабкість. Смерть близьких, особливо дружини друга — Катерини Михайлівни Хомякової, глибоко його потрясла. У лютому 1852 року Гоголь почав суворо постити й зрештою спалив рукопис другого тому «Мертвих душ». У цей час він підготувався до смерті, відмовляючись від їжі та лікування.
Н. В. Гоголь помер у Москві 21 лютого 1852 року, не доживши до сорока трьох років. Його життя та творчість — це історія людини, яка прагнула об’єднати мистецтво, релігію та мораль: людина, що вважала свій талант даром Божим і всюди, де можна було вплинути на душі, намагалася служити вищому ідеалу. Його слова й досі залишаються актуальними:
«Будьте не мертві, а живі душі. Нема іншої двері, окрім вказаної Ісусом Христом…»
Трагедія життя Гоголя полягала не лише у труднощах творчості, а в постійному внутрішньому протиріччі між художником і християнином. Як зазначав Н. А. Бердяєв, спалення другого тому «Мертвих душ» було «мучительною релігійною драмою… за обставин, що залишаються загадковими». Для Гоголя справжня трагедія полягала в тому, що він ніколи не міг побачити і відобразити людський образ як образ Божий, а це мучило його невимовно. Душу переповнювало відчуття демоничних і магічних сил. «Гоголь — найбільш романтичний із російських письменників, близький до Гофмана. У нього зовсім немає психології, немає живих душ. Гоголь бачить світ sub specie mortis — з точки зору смерті. Він зізнається, що не має любові до людей. Він був християнином, переживав своє християнство пристрасно й трагічно. Але він сповідував релігію страху та возмезддя»
Особистість Гоголя завжди вирізнялася особливою таємничістю. З одного боку, він був класичним сатириком, обличником людських і суспільних пороків, блискучим гумористом; з іншого — засновником у російській літературі святоотцівської традиції, релігійним мислителем, публіцистом і навіть автором молитв. Це останнє до сьогодні залишається недостатньо дослідженим, проте професор В. А. Воропаєв переконливо доводить: «Гоголь був православним християнином, і його православ’я було не номінальним, а дієвим, без цього неможливо зрозуміти його життя та творчість».
У листі до графа А. П. Толстого 1844 року він писав:
«Подякуйте Богові насамперед за те, що ви руський. Для руського тепер відкривається цей шлях, і цей шлях є сама Росія. Якщо тільки руський полюбить Росію, він полюбить і все, що є в Росії. До цієї любові нас веде сам Бог».
Віра Гоголя формувалася ще в родині. У листі до матері від 2 жовтня 1833 року він згадував:
«Я просив вас розповісти мені про Страшний Суд, і ви мені, дитині, так добре, так зрозуміло, так зворушливо розповіли про ті блага, які чекають людей за доброчесне життя, і так грізно, так страшно описали вічні муки грішних, що це потрясло й пробудило в мені всю чутливість. Це зародило й у подальшому викликало в мені найвищі думки».
З духовної точки зору, ранні твори Гоголя — це не просто збірка гумористичних оповідань, а глибоке релігійне повчання, де добро завжди перемагає, а грішники отримують заслужене покарання. Так само і в його головному творі — поемі «Мертві душі». У передсмертній записці він зазначав:
«Будьте не мертві, а живі душі. Немає іншої двері, крім тієї, що вказав Ісус Христос».
В. А. Воропаєв підкреслює, що сатира у «Ревізорі» та «Мертвих душах» — лише верхній, поверхневий шар. Справжню ідею «Ревізора» Гоголь передав у п’єсі «Розв’язка „Ревізора“»:
«…страшний той ревізор, який чекає нас біля дверей гробу».
Тобто боятися слід не Хлестакова чи ревізора з Петербурга, а того, хто чатує на нашу совість. Це і є урок духовного возмезддя.
Критик І. П. Золотусський зазначав, що Гоголь не був містиком. Для віруючої людини весь світ у руках Бога, і божественне не поєднується з містичним. Він стверджував: «Гоголь був віруючим християнином у лоні Церкви, і поняття містичного не застосовується ні до нього, ні до його творів». Навіть коли у його творах з’являються чорт чи чаклуни, це лише герої казки; а другий том «Мертвих душ» вивів диявольську сучасну силу — юрисконсульта, цивільного на вигляд, але більш страшного за будь-яку нечисть. З анонімними паперами він перетворив губернію на хаос.
Гоголь неодноразово відвідував Оптину пустинь, найбільше духовне спілкування мав зі старцем Макарієм.
Останнім твором Гоголя стала книга «Вибрані місця з переписки з друзями» — християнське видання, що дотепер не прочитане повністю. З XIX століття її вважали відходом письменника від шляху, але можливо, це і є його справжній шлях, шлях душі до вершини ідеалу.
Микола Гоголь — не просто письменник світового масштабу. Він — нащадок козацько-шляхетського роду, символ української духовної аристократії, християнської моралі та культурної самобутності. Його спадщина — доказ того, що українська культура завжди може бути сильною, гордою та незламною, воскреслою після довгого забуття, разом із поверненням пропалої української грамоти.
Коментарі
Дописати коментар